Інтерв'ю

Пошук на сайті



Архів новин

«  Травень 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031


Ветеран Державної прикордонної служби Віктор Котляренко: Все життя когось охороняю.

Уродженець м. Сміла Черкаської області, нині – лучанин, член профспілки «Інновація» Віктор Котляренко віддав охороні державного кордону 20 років. Більше п’яти з них - був на війнах. Отримав 32 бойові нагороди, серед яких орден «Честь и слава».

З нагоди професійного свята ветеран Державної прикордонної служби, учасник бойових дій, полковник запасу ділиться не тільки спогадами про свій військовий шлях, а й роздумами про нинішній стан у Збройних силах України.

- У нашій країні мала статися надзвичайна ситуація, щоб про жахливий стан Збройних сил заговорити. А як було за радянських часів, армія і тоді ж не була ідеальною?

- Мене призвали 1969 році в прикордонні війська. Служив солдатом в Туркменістані на кордоні з Іраном, тобто з капіталістичною країною. У той час, самі знаєте, кінець 60-х – початок 70-х була холодна війна. НАТО, СЕАТО, СЕНТО – яких тільки блоків військових не було.

Я 17 років прослужив в Середній Азії. Спочатку солдатом строкової, а по закінченні вищого прикордонного командного училища в місті Алма-Аті, тодішній столиці Казахстану, по розприділенню потрапив теж до Середньої Азії.

Середня Азія виховує мужніх людей. Це – спекота 50-65 градусів, нестача води, суцільні пустелі, жорсткі умови. Треба мати витримку, навіть – мужність, щоб служити там по 15 – 20, а то й по 25 років. Нас не заміняли, як в Радянській армії: хто п’ять років відслужив в Середній Азії, їх переводили в Німеччину, Польщу чи Чехословаччину.

Тобто прикордонні війська – це була окрема категорія військових?

– Прикордонні війська були при КДБ СРСР. У нас був свій начальник військ, але підпорядковувалися Раді Міністрів СРСР, тобто Андропову. Це були елітні політичні війська, куди брали порядних, дисциплінованих, перевірених людей. Щоб ні батьки, ні вони не притягувалися до кримінальної відповідальності. Все – на високій партійно-політичній моралі.   

Солдатом я служив на 12-й оперативній заставі. Через 50 метрів – лінія кордону. Дуже рідко, але були випадки, коли військові через неприємності втікали в Іран. Хоча укріплення кордону не дозволяло вештатися туди-сюди. Між двома рядами системи «С100» (вона складалася із 23 ниток колючої проволоки, і працювала індуктивним методом – при замиканні спрацьовував сигнал і надходив черговому по заставі) розміщалися різні інженерні споруди, колюча проволока «спотикач», різні заплутуючі пристрої. Одні ділянки при спрацюванні системи перекривалися автоматично, на інші – треба було вискакувати самим солдатам і перекривали кордон. А там вже дивилися по ситуації: чи людина робила спробу пройти, чи тварина. На озброєнні мали автомати, кулемети і гранатомети.

Але тоді, звичайно, були інші люди, інше покоління, виховане в патріотичному дусі. Та й взагалі, відрізнялася сама ідеологія. Велася робота з особовим складом, тому солдати і офіцери не скаржилися на важкі умови.

– Тепер інакше організована охорона державного кордону.

– Звичайно, бо змінилася передусім політична обстановка. Хоч і з’явилося більше кордону з Білоруссю та Росією, укріплених постів і нарядів немає. Переважно – стаціонарні пости, які несуть службу у визначених місцях на залізничних, автомобільних та пішохідних пунктах пропуску. Зараз термін «застава» ліквідували, є тільки прикордонні «відділи».

Коли Союз розпався, багато офіцерів-українців (бо всю Середню Азію охороняли переважно українці, росіян було дуже мало) просилися на батьківщину. Саме з них формували нові прикордонні загони в Україні.

- Чим відрізняються нинішні відділи від колишніх застав?

– Щільність охорони кордону вже не та, види нарядів не ті, колючого дроту практично немає, таких, як у наш час, технічних засобів, а ходять рухомі пости: піші з собаками, на автомобілях, мотоциклах, квадрациклах, снігоходах, на Бузі – моторні човни є. Вони весь час рухаються по рокадній дорозі вздовж державного кордону. Тепер прикордонники ловлять нелегалів та контрабандистів.

- Чи вважаєте доречним повний перехід на контрактну систему української армії?

– Хіба частково. А якщо повністю, то треба забезпечити нормальну зарплату. Контрактник отримує 1,5-2,5 тис. грн.. За ці гроші тепер не наймеш квартиру. А ще сім’ю прогодувати. Люди йдуть, пробують, але потім розривають контракт. Поки що наша держава не може забезпечити військових житлом та належними умовами життя. А солдат строкової служби – особа підневільна. Йому належить норма забезпечення у всіх відношеннях: одягнути і взути, нагодувати і в казармах розмістити. Враховуючи нинішній стан армії, країна не готова зробити повністю її контрактною. Треба мінімум п’ять-десять років. Тим більше, що воєнна обстановка на сході України.

– Вам довелося організовувати Луцький прикордонний загін?

– Мене перевели в Україну, пішовши на зустріч моєму проханню. Спочатку організовував прикордонний загін у Дрогобичі, а коли Союз розпався – у Луцьку на базі ракетної дивізії. Був заступником. У той час, а це був жовтень 1992, нам перейшло у спадок шість застав із Польщею і 900 кілометрів із Білоруссю аж до Овруча.

В Україні я прослужив прикордонником тільки три роки. Але моя робота у статусі пенсіонера також має відношення до охорони. Десять років був начальником охорони на Луцькому автозаводі від ПП «Скорпіон пульт». Тепер викладач у навчальному центрі цієї фірми. Я все життя когось охороняю.

Повністю інтерв’ю з Віктором Котляренком читайте в рубриці «Мій Афган».

На фото: Віктор Котляренко зі своїм зятем – теж ветераном прикордонної служби Анатолієм Бєляковим.


Дата: 27.05.2014 |






Посилання



 


 

 




Вверх